категорії: блоґ-запис

Сльози Шевченка. Постфутбольне

теґи: Євро 2012, Ахметов, Україна, Ющенко, Янукович!, підараси, футбол

...Не вистачає матюків, перепрошую, слів, щоб передати увесь розпач від учорашньої поразки збірної – в матчі, який мав усі шанси стати гучним знаком оклику і підсумком дворічної боротьби за вихід на ЧС. Вчора нам залишалось зробити останній крок. Позаду – Білорусь, Хорватія, омріяна перемога над Англією в Дніпропетровську, вдалий, як нам здавалось, жереб, який вивів у суперники українцям підстаркувату й відверто посередню за європейськими мірками збірну Греції. Після сухої нічиєї в Афінах перемога здавалась ближчою, ніж будь-коли. Тричі поспіль, в 97-му, 99-му та 2001-му роках злий фатум у вигляді стикових матчів не дозволяв Україні поїхати на чемпіонати Європи та світу, тож ми сподівались, що цього разу все буде інакше і новенький, наразі щасливий для «Шахтаря», донецький стадіон принесе збірній удачу.

Втім, власне гра народила зовсім інші емоції, а саме: негатив, занепокоєння, роздратування, злість, зрештою, гнітючий відчай. Оминаючи перипетії самого матчу, хотілось би зосередитись на речах, які мають опосередковане відношення до футболу, але, так чи інакше, вплинули на остаточний результат.

...В 97-му збірну України поховав суддя Педерсен, в 99-му були два кошмарних матчі проти Словенії, сніг у Києві і затьмарення, яке найшло на Олександра Шовковського, в 2001-му – на голову сильніша за нас збірна Німеччини. Зараз вже можна говорити впевнено: 18 листопада 2009 року ми поховали себе самі. І на жаль, не лише на полі і не лише протягом матчу.

По-перше, як могло так статися, що на вирішальному матчі трибуни «Донбас-арени» були напівпорожні? Мені тисячу разів начхати, хто саме винен, Суркіс або Ахметов, адже результат один на всіх і ті публічні розбірки, що вони влаштували напередодні матчу, нікому не пішли на користь і ні до чого не призвели. Українська влада вміє і любить показово, з популістськими заявами на язиці і дулею в кишені, витирати ноги об людей, але це було навіть занадто... В день матчу в касах стадіону спокійно лежали квитки за... 600 гривень і більше. Який простий вболівальник може дозволити собі дивитись футбол за такі гроші?! Невже політику реалізації квитків (і це після нещодавнього скандалу в Дніпропетровську, коли квитки на матч Україна – Англія просто зникли з кас) так важко врегулювати? Невже це так складно – надрукувати квитки і пустити у продаж за європейською схемою, через каси та інтернет? Навіщо цей шантаж та інтриги, ці недолугі спроби, скориставшись ажіотажем довкола гри, за будь-що нарубати максимальну кількість бабла? Найцікавіше те, що, зробивши квитки хоч трохи дешевшими, ФФУ заробила б ті самі гроші за рахунок більшої кількості вболівальників, а збірна отримала б додаткову – таку потрібну – підтримку. Яскравий професіоналізм функціонерів та чинуш вкупі з жадобою наживи на національних інтересах країни вкотре дали про себе знати. Якщо комусь і належить рвати на собі волосся, то це їм (звісно, вони ніколи не будуть цього робити). 31 тисяча вболівальників на стадіоні, який вміщує удвічі більше – їхня пряма провина. «Було враження, що ми граємо не в Україні, а на нейтральному полі» – сказав Олексій Михайличенко на прес-конференції після матчу.

...По-друге, навіщо увесь цей цирк, який відбувався на стадіоні? Ці дебільні оголошення: «на матчі присутній лідер партії такої то...», брежнєвські махання руками з трибуни і пафос, який швидше виглядає дешевим піаром? Не впевнений щодо Проффесора, але Гарант точно ніколи не був футбольним уболівальником і на матчі приходить виключно з міркувань політичних (на відміну від Леоніда Кучми, який – і це добре відомо – любить футбол і на трибуні з’являється ще й з метою повболівати). Стає смішно і гірко водночас, коли після чергового «на матчі присутній...» стадіон одностайно вибухає гучним свистом. Гидко, коли дорослий мужик, в даному випадку Я та Ю, настільки себе не поважає, що клеїть дурня на трибуні й махає руками в часі, коли 31 тисяча людей в один голос посилають його на три літери.

Мушу сказати, мені не сподобалась атмосфера ані до, ані протягом матчу. Якщо суто формально шанси України на перемогу виглядали більш ніж пристойними, то протягом гри вони стабільно танули, аж до повного нівелювання в кінці. Мені не жаль Суркіса, Ахметова, Ющенка, Януковича чи будь-кого іншого, включаючи більшість футболістів, які, будемо відвертими, провалили гру, зігравши нервово й безвільно водночас, але є людина, якої мені жаль найбільше.

Андрій Шевченко, найкращий український футболіст останніх 10-15 років, жива ікона для вболівальників. Протягом всього відбіркового циклу, він, незважаючи на проблеми в клубі, відверто витягував нашу команду, забиваючи в найважливіші моменти, коли збірна Михайличенка стояла на порозі прірви. За великим рахунком, це він – своєю фантастичною майстерністю і самовіддачею – за шкірки витягнув Україну в плей-офф. Це завдяки йому Я та Ю дістали змогу пропіаритись на трибунах «Донбас-арени». Андрію – 33 роки, Чемпіонат світу в ПАР міг би (і мав би) стати для нього останнім у кар’єрі гравця. Невідомо, чи дозволять його фізичні кондиції виступити на україно-польському Євро-2012 (який ще не факт, що відбудеться; у Мішеля Платіні та компанії ще є час передумати проводити футбольний форум такого рівня в такій ненадійній країні як Україна), куди наша збірна кваліфікується автоматично, тож можна уявити його емоції.

Минуло 90 хвилин і – все скінчилось. Помпезні мешканці віп-ложі розійшлися по своїх лексусах та приватних літаках, прокручуючи в думці, як їхній візит на стадіон вплине на передвиборчу кампанію. І тільки Андрій Шевченко не стримував сліз. Чергова українська футбольна «мета» наказала довго жити і людина, яка здавалась головним інструментом втілення цієї мети, залишилась поза грою.