Замовляй собі музику або феномен українського кацапізму

присвячується Станіславу Щербатих

Эх, Шарик, я как и ты был на цепи

Эх, Шарик, рубал хозяйские харчи

Эх, Шарик, и по ночам я видел сны

Все как и ты, все как и ты...

гурт "Бутирка"

Речі, про які піде далі мова, бентежать мою сіру речовину вже не один рік. Речі цілком реальні, хоч і нематеріальні. Речі, що їх не можна помацати, зате легко можна почути і відчути на власній шкірі. Речі, так сильно спаплюжені в хворобливо-пафосних пошуках національної ідеї, що насилу виглядають з болота пострадянського примітивізму.

Якщо коротко, то говорити будемо про культуру і зовсім трохи - про музику. Не стилістично, а загалом, розглядаючи її виключно як структурну складову культури. Спробуємо дослідити феномен відсутності у наших співвітчизників любові до українського і елементарної самоповаги, а заодно і феномен українського кацапізму - причини і наслідки дикого комплексу неповноцінності по відношенню до "старшого брата". Спробуємо також обійтися без пафосу і патетики, але це вже куди вітер подме...

Безсумнівно, українська культура переживає важкі часи. І це тоді, коли здавалося б, створені всі передумови для найповнішого її розвитку. По-перше, Україна, вперше за довгий час - незалежна держава. По-друге, українська мова вперше за довгий час є державною (поки що єдиною) і такою, що (офіційно) не підлягає гонінню. Але все це виявляється "грушками на вербі", бо україномовні газети майже не друкуються, українське кіно фактично не знімається, а якісна українська музика топиться в темних хвилях і попсових чартах радіостанцій. І будь-яка державна програма не в стані цьому зарадити тому, що в Україні немає попиту на українське, байдуже, хороше воно чи погане.

Але звідки з'явитись цьому попиту? Як нагадати українцям, що є Івасюк, Тризубий Стас, Параджанов, Барбара і Андрухович, а не тільки Донцова, Пугачова, Галкін, програма "Дом 2", Ксюша Собчак і букети імбецильного мила штибу "Протигаз", "Салати", "Котлети", перепрошую, "Спецназ", "Солдати", "Кадети"? І чи можливо це взагалі - адже не секрет, що в наш час перемагає той, хто володіє інформацією, читай, медіа - друкованими, акустичними та візуальними?

Не секрет, що медіапотік з Росії в Україну складає левову частку всього іноземного медіапотоку на просторах Неньки. Інсинуації окремих маразматичних бабусь, яким повсякчас ввижаються американські шпійони й підіслані ворогами аґенти НАТО (страшне слово, їй-богу!), легко ламаються, врізавшись у підручник з географії, де чорним по білому написано, що з Росією у нас дві з гаком тисячі кілометрів спільного кордону, тоді як Америка - з іншого боку земної кулі.

Російськоорієнтована пропаганда продовжує зухвало насаджати українцям шовіністсько-мілітаристські стереотипи, що так імпонують іміджу поліцейської держави, в той час як ми сидимо, роззявивши рота, й ковтаємо все, що туди покладуть. Наша людина стає жертвою стереотипів, а вони в російському медіапродукті окреслені цілком чітко. Не модно, бачиш, теперка бути вчителем, лікарем, фермером чи шахтарем. Натомість ти крутий, якщо ти: повія, прапорщик, кілер, депутат, бізнесмен, браток, топмодель, зек, співак і до всього ще й голубий (лесбіянка). Досягнути масового отупіння населення - ось першочергова ціль будь-якого тоталітарного режиму. Гадаю, звідси і походить така небувала кількість медіаідіотизму.

Але мова про інше. Незважаючи на агресивний вступ, ця стаття переслідує зовсім іншу, аполітичну і цілком конкретну мету, суть якої я спробую зараз викласти.

Я часто буваю на Західній Україні. Я люблю Прикарпаття і Закарпаття, Покуття, Буковину, Тернопільщину і Волинь. Здається, тут найбільше зберігся той самий шуканий український дух, українська справжність, автентичність традицій і прадавня любов до свободи. Старі люди тут не такі забиті та зашорені, молодь не питає здивовано «пачіму ета ні па-русскі?", але - Боже мій - як гірко вражає повальне безкультур'я і відсутність самоповаги у місцевого населення! Тим більш гірко, що це трапляється тут, де найменше цього очікуєш, не де-небудь в Луганській області чи у Криму, а у тих самих горах, де гуляв Олекса Довбуш і ховались по криївках упівці (без патетики, бачте, не обійшлося)...

Коли люди, жителі міста Мукачево, які, я впевнений, ходять щонеділі до церкви, покупляли своїм дітям на свято ріжки з лампочками, що надягаються на голову і світять червоним в темряві і ці діти ходять по вулиці, мов зграї чортенят, коли барменша в кафе "Каштан" (смт Міжгір'я) - цілком приємна молодиця - пританцьовує за стійкою під блатну музику (див. епіграф до статті), чесне слово, мені хочеться рвати на собі волосся!

Вона що, сиділа? Чи, може, вона - з бріґади Саши Бєлого, а ті люди в Мукачевому - сатанисти? Я дуже сумніваюсь, що їй справді подобається шансон. І що вона з подругами виконує репертуар гурту "Бутирка", коли вип'є по чарці на іменини. Чому ж тоді не звучить в її кафе "Ой чий то кінь стоїть" чи "Несе Галя воду" (про більш інтелектуальну музику скромно промовчу)?

Просто хтось (хто саме - можна тільки здогадуватись) вбив їй в голову, що шансон і російська попса - це круто, що це музика яку слухають в місті (цікаво, в якому).

В контексті вищесказаного пригадуються цитати, які не можу не навести:

Матюки роблять з тебе москаля - сучасна народна мудрість

...Україна - це Європа, як направо йти від Чопа...- Тризубий Стас

Скажи, яку музику ти слухаєш, і я скажу, що ти за людина - Олег Скрипка

Спілкування з місцевим населенням і обговорення вражень від спілкування з однодумцями наводить на прості зрозумілі висновки. Українці стануть українцями коли:

а) перестануть розмовляти російським матом (або хоча б згадають як дотепно вміли лаялись наші предки; слова "трясця", "ковінька" і їм подібні прокльони ніхто не скасовував) і

б) перестануть слухати неякісну російську музику, зокрема те, що називають "шансоном".

З кафе "Каштан" ми з кумом ще якось впорались. Враховуючи вдале географічне розташування нашого столика, яке давало можливість керувати роботою місцевого брехунця шляхом простого витягування руки, "Шаріка" ненадовго вдалося заткнути. Але кафе - багато! В одному тільки закарпатському Міжгір'ї їх - кількадесят. І в кожному - по кілька дисків тієї злої музики. Пригадую, нам дуже хотілося подарувати барменші "Каштану" диск якої-небудь простої української музики, не обов'язково "Esthetic Education" чи "Кому Вниз", а, скажімо, старі записи Ірини Білик чи "Чортополох" Таї Повалій. Так, це теж попса, але попса наша, до того ж, достатньо якісна, щоб слугувати фоновою музикою і не викликати ні в кого особливого роздратування.

З іншого боку, траплялись заклади нормальні, не інфіковані вірусом музичного кацапізму, де звучала українська народна і сучасна українська поп-музика, де можна було спокійно, не переборюючи блювотний рефлекс, жувати вечерю.

Ось ми й підійшли до суті справи. Власне суть - далі, трохи нижче.

Залишилось прокоментувати можливі ситуації в ході виконання операції «Замовляй собі музику":

Ситуація 1. Не хочуть брати/мінятися.

Одним із найнадійніших аргументів є те, що «клієнт завжди правий". Треба пояснити пряму залежність між музикою у закладі та прибутками від закладу. Вам, як відвідувачу закладу, має бути комфортно у ньому, інакше Ви підете у сусідній. Ви маєте пояснити, що шансон відлякує Вас як клієнта і Ви такі не одні. І, що навпаки, якщо гратиме "хороша" музика, це може змусити Вас затриматися у закладі і замовити, наприклад, зайвий кухоль пива чи миску зупи.

Ситуація 2. "А нам нравіцца!"

Як варіант - спробувати змусити конкретну людину за стійкою мотивувати те, що у них грає та чи інша музика. Наприклад, жартуючи, спитати, чи заклад вважає, що всі хто до них приходить є злодії, які з ностальгією згадують про часи проведені в буцегарні? Або вдарити по патріотизму: "ставлячи російськомовну музику, Ви готуєтесь до окупації України Росією? Так тоді краще слухайте китайську!".

Ситуація 3. Тебе просто посилають.

При цьому варто бути підкреслено коректним і не переходити на особистості. У випадку назрівання відвертого конфлікту просто піти, повідомивши про втрату клієнта.

У будь-якому випадку головне - виказувати своє ставлення до музики у громадських місцях - хороше до "хорошої", погане до "поганої". Не мовчати - єдиний шлях змінити ситуацію.

І не забувайте, що добро мусить бути з кулаками!

Сергій Кузьков, Сергій Сіренко

severyn.sumno.com